Мене звуть О. Д. Я навчалася у Львівській академії мистецтв і вже 2 роки як закінчила. З спільнотою „Дім серця” я познайомилась ще на другому курсі навчання і одразу дуже затоваришувала з дівчатами. Все починалось з вечорів про різних художників, музикантів та інших творчих або просто визначних людей. Збиралось багато людей, щоб послухати конференцію, яку хтось підгодовував з дівчат. Мене від самого початку вражало те, як вони хочуть зрозуміти і проникнутись нашою культурою, адже для них часами було дуже важко то все ще розповідати українською мовою, але незважаючи на труднощі вони говорили і цим самим здається ще більше притягували людей, які до них приходили, або з якими вони випадково десь зустрічались. Про них важко було, якось відгукнутись, щоб це не виглядало позитивно, адже їхня простота дуже западала в серця людей, які насправді і шукають цю простоту один в одному. Але потім моє знайомство з волонтерами „ Дому серця” значно поглиблювалось і я почала ходити на нічні адорації до них.

І це насправді було дуже складно встати вночі і просидіти години в контемплятивній молитві, але насправді наступний день був дуже радісним. Хоча я була від самого початку практикуючою християнкою і навіть була в іншій спільноті, але саме в цій спільноті я знайшла те що найбільше мені відповідало і те що я вважала важливішим за багато сказаних молитов і пісень, розмов, ділень про Бога. А саме це життя іншої людини, її страждання, самотність… Я ходила з дівчатами в дім престарілих і бачила, яка та на перший погляд не значна допомога, але з іншого боку, яка величезна. Коли бабуся, яка цілий тиждень чекає їх, бо більше нікого немає і їй просто хочеться, щоб її вислухала, її повеселили і просто побули. При цьому не приносячи ніяких гостинців. Це засвідчує, що людині найбільше потрібна людина і нічого їй не може замінити її. Тому так страшно, коли людина нікого не має, коли покинута суспільством, родиною і їй вже не важливо чи принесуть їй щось в подарунок, для неї подарунок це сама людина і просто її присутність, її розуміння. В сучасному світі ми забуваєм про це, забиваючи себе все більше і більше матеріальними речами і думками, тому гадаю так поширюється самотність по світу. Тому завдяки цій спільноті я зрозуміла яка це величезна місія служити таким людям і бачити в них Христа страждаючого. Любити, розуміти і приймати таких людей важко і це гадаю найбільша молитва всього життя, це практика після всіх сказаних молитов з молитовника. Багато ласки Божою я відчула саме у “Домі серця” і при цьому тут не моляться цілодобово( хоча молитися разом з ними я дуже люблю) , як не говорять постійно про Бога, тут просто вчаться любити і приймати інших людей. Я насамперед вчусь у них цього бути відкритим на людей, бути відкритим на Бога.